Меню
  Головна
  Новини
     Всі новини
     Пласт -овий Архів
     Календар
  Хроніка
  Пласт -ова Бібліотека
  Про нас
     Петро Сагайдачний
     Наш курінь
  Фотоальбом
  Від хіхікала
  На який табір поїхати?
  Гостьова
  Пласт -овий Форум
     Нова тема
     Зареєструватись
     Користувачі
     Свої налаштування
 
  Календар новин
 Серпень 2017
пнвтсрчтптсбнд
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31    
       

  Рейтинг
bigmir)net TOP 100
  Метаморфози 2005
Метаморфози 2005
Метаморфози – ’05 з уст очевидця

Метаморфози ‘05 - з уст очевидця...

Багато чув я про „Метаморфози”, і чесно скажу чув я здебільшого негативні відгуки про цей табір, хоча здебільшого ці відгуки лунали від людей, які жодного разу на ньому не бували J, тому до уваги я їх не брав...

Приїхавши на ужгородський вокзал, і нікого не знавши з таборовиків окрім львівських пластунів (а це ст. пл. вірл. Христя Федотова, ст. пл. прих. Святослав Стець, пл. розв. Ярина Вдовичин з к. ч. 14 ім. Соломії Крушельницької, пл. розв. Леся Засадна з к. ч. 14 ім. Соломії Крушельницької, пл. розв. Іра Янів з к. ч. 14 ім. Соломії Крушельницької і пл. уч. Соломія „Соломея” Пелех з к. ч. 14 ім. Соломії Крушельницької), я подумав, що дарма я туди попхався, і що цей табір буде збіговиськом  недоумкуватих та пришелепкуватих пластунів, які марять плетінням файничок та ще чимось таким. Та мої припущеня були помилкові...

Після першої ж ватри ми всі, як учасники, так і старшина, жартували один з одним, сміялались один з одного, перекидувались анекдотами і так далі, так наче ми всі з одного дитсадка. От тоді я і зрозумів, як мені пощастило, що я зголосився на „Метаморфози”.

Скажу на перед, з гуртком мені страшенно пощастило (а може то їм пощастило зі мною?...гм...). Протягом всього табору ми були дуже згуртованими, що мені дуже сподобалося. Одразу ж в перший день ми змогли проявити нашу згуртованість, коли копали лятрину (яка, звичайно ж, не без мого архітекторського таланту перетворилась на палац). Лятрина і справді вийшла непоганою - в ній одночасно могло вміститися до 6 персон (само собою без супроводу та папарацці). І от після кількох годин таборових робіт, а потім ватри, наступила тиха нічка, тобто нічна тишка...

Наш гурток (г. ч. 3 „Ар’єргард у авангарді”) стрічав кожну ніч у просторому 4-ох місному фіолетовому наметі станиці Рівне, який був схожий не на намет, а радше на гараж, як потім його і стала називати старшина, а згодом і учасники. Хочу звернути Вашу увагу на те, що намет був розрахований на чотири персони, а спало у ньому шестеро. Здавалося б, зовсім невеличке перевищення норм, до яких бувалі пластуни давно вже звикли (всі ми мабуть чули, про важкі ночі якихось дев’яти друзів, що спали у двомісному наметі, чи ще якусь таку пластову небувальщину...). Так от, нас було шестеро, а намет на чотирьох, але річ у тім, що з тих шести лише двоє парубків, а решта – це чарівні молодиці, з якими двом вищеназваним парубкам спати в одному наметі не може бути не приємно... Не відмовляючись від такого дарунку долі ми віддались спокусі, і отримували насолоду кожної ночі... (не подумайте про нас щось не пристойне, ця спокуса - це спальник, а насолода -  це сон, от і все... J ...)

Наступного ж дня почались гутірки. Я й не думав, що буде так важко... Думаю навіть „Легіон” чи „ЛШ” з таким моральним натиском не зрівняються... Весь цей натиск полягав наступному: ми просто не встигали на гутірках закінчувати свої вироби, що нестерпно їло нерви, і від чого всі учасники були ладні повбивати один одного, лиш заради кількох дорогоцінних хвилинок... Також до цього приєднувався той факт, що в кінці табору ми повинні були представити хоча б по два вироби з кожної ділянки, коли ми навіть не встигали закінчити й одного.

І от настав для нашого гуртка кульмінаційний момент – в нас почалася гутірка з бісеру... Ми всі вирішили, що ми будемо робити, і набравши необхідних кольорів бісеру ми почали нашу роботу. На тій гутірці ми всі жартували, намагалися дізнатися якомога більше один про одного, але ми й не підозрювали що на нас чекає попереду... Гутірка закінчилася, і ми всі з надією подоробляти те, що не встигли, пішли ховати наші творіння в намет... Це був лише початок...

Давайте вернемся трішки назад, до початку табору.

Я розповім Вам про наш гурток. Отож, в нашому гуртку, як згадував раніше, було шестеро осіб, а саме: ст. пл. Бондаренко Оля спочатку станиця Жидачів, а тепер Київ; ст. пл. Шушкевич Юля станиця Рівне (то там, звідко наш намет); пл. розв. Леся Засадна к. ч. 14 ім. Соломії Крушельницької, станиця Львів; пл. розв. Юрко Каратник к. ч. 7 ім. Петра Конашевича Сагайдачного, станиця Львів (це я); приятель Пласту Баланович Станіслав (наш - львівський); і звичайно ж пл. уч.Сєргєєва Марія, станиця Черкаси (Ви собі не уявляєте як сильно я щойно клацав по клавіатурі, коли писав її ім’я, до речі запам’ятайте його). Так от, ще їдучи в потязі до Ужгорода ми з Лесею придумали назву нашого гуртка, яку решта потім слухняно підтримала. На вокзалі ми перезнайомилися майже зі всіма і також з вже згаданою Марією... Я б ніколи не повірив, що таке ніжне личко, такі чарівні та блакитні мов океан і блискучі, мов зорі в серпневу ніч очі, красиве довге біляве волосся, немов сріблястий дощик у сонячний день і тендітні та лагідні ручки можуть належати настільки кровожерливій, мов біла акула, жорстокій, неначе стерв’ятник у саванах Африки і злій, мов кавказький шакал юначці... Повірте, якби Ви провели хоча б один день поряд з нею, то Ви б не витримали, як не витримали й ми... І все це, через якийсь недоумкуватий бісер, який вона мала щастя десь посіяти!!!

Повернемося знову назад (тобто тепер вже вперед) до гутірки з бісеру...

На жаль після гутірки Марія загубила свій бісер (нашому гуртку, половині табору, та всій старшині на горе). Уявіть собі, кожні п’ять хвилин, кожнісіньку вільну мить, навіть під час обіду вона не переставала роздирати мій мозок з середини всього лише однією фразою: „Ну будь-ласка, ну будь-ласочка пошукай мій бісер, може ти ненароком поклав його до себе в наплечник...” (аж мурашки по шкірі). І скільки разів я не перепаковував наплечник перед її очима, вона все одно не переставала мене благати, а точніше катувати. А ще гірше було тоді, коли її будили на стійку, а вона не випускала свій бісер з голови, а заодно і чужі наплечники, в яких, згідно її міркувань мав лежати її бісер. Вже на третій день я почав думати, що вона спеціально загубила той довбаний бісер, тільки для того, щоб понасолоджуватись нашими стражданнями...

Та якби там не було табір просовувався все далі і далі. Дійшов час і до дводенної мандрівки по замкам Закарпаття, ми відвідали Мукачівський замок, Ужгордський та по дорозі назад ще один замок, який починається на „Н” якось там далі, і закінчується на „...ський”. В принципі я знаю як він називається тільки забув J. І ще крім тих замків ми відвідали кілька музеїв пост-імперсіоністів та експресіоністів. Якщо воно комусь не ясно, то пояснюю, експресіонізм, то таке, як малював Ван Гог (то той, що мав поганий слух, бо відрізав собі вухо), а пост-імпресіонізм, то трохи не таке як імпресіонізм J.

Та все ж, детальніше про мандрівку. Після тридцяти кілометрів маршруту і жодного привалу я почав здавати, я відчував як безжальне сонце палило мені все обличчя, я відчував як нестерпний піт з мого чола заливав мені очі, я відчував як до моєї спини мов якоюсь мембраною прилипла футболка, і як всі учасник своїм співом заважали мені розглядати різнобарвні сни на м’якенькій спинці ЛАЗівського автобуса. І такі приємні муки тривали аж цілих два дні J... Після першого дня мандрівки ми прийшли на місце ночівлі, це був спортивний зал місцевої середньої школи №8. Трошки поспівавши, прийнявши гарячий душ, та подискутувавши на тему „Модернізм – прогрес, чи деградація?” ми вляглися спати, але десь до протягом години ми не могли заснути, бо в залі літала безпощадна ескадрилія комарів, які почували себе як при шведському столі, хоча вони мені принесли чимало задоволення. Мені було довподоби допомагати сусідам ляскати комарів по їхніх писках.

 На ранок, похапцем поснідавши жахливи мюслями залитими соком, (ф-е-е-е гидота яка) ми продовжили нашу мандрівку, пішли до церкви, погуляли Ужгородом, та відвідавши Ужгородський замок та музей під відкритим небом (щось таке, як наш Шевченківський гай, тіко менше разів зо три, або й більше) ми вернулись до коханої школи, знову щось кинули в писок, та залізши в знайомий до болі автобус, ми поїхали назад до табору.

Наступні чотири дні ми, не випускаючи ниток з рук, голок для бісеру (знов це слово) та ще всякого дріб’язку, з втомою на обличі провалялися під тетнтом, де було місце для гутірок, а заодно ще й для ватри і співів і всього-всього. Так ми валялись, аж доки не приблизився Яблуневий Спас. Це був шикарний день – зранку старшина порозносила всім каву в ліжечко, і ще в нашої Марії був день народження.....ммм.....одне задоволення. І от поснідавши, ми всі вирушили до церкви, але не вдалось мені далеко відійти, як в мене підскочила температура, і таборовий лікар спровадив мене назад до табору, де мені довелося провести половину дня, п’ючи до біса багато чаю і ковтаючи страшенно бридкі піґулки.....L Коли всі повернулися, то вони вирішили з мене познущатися. Виявилось, що після Богослужіння, ввесь табір запросили у якийсь монастир, в якому вони почували себе як королі, я маю на увазі те, що їх там відгодували, як кабанчиків до святкового столу. І вони почали мені розповідати про те все, що вони там куштували. Поки я слухав, то мало не захлинувся власною слиною. Як я потім уявляв собі все те, що вони там їли, і те що я в таборі за весь день покуштував тіко три піґулки, то я ледь не плакав, так жаба дусила, та не біда, я протримався.

А далі до кінця табору лишалось всього три дні, трохи побігали, зняли всі таборові споруди, а потім і остання ватра... Хочу підмітити, що ватра була просто геніальна, це було справжнє свято, яке тивало десь до третьої години ранку. А потім згадалося, що в ту ніч наш гурток повинен був стійкувати. Попросивши когось з „наших”, щоб мене збудили коли треба, я запхався до намету і заснув. І от чую, як мене хтось будить, я встаю, мені кажуть йти на стійку. Борсаючись в наметі я ненароком розбудив Олю і Марію, Оля якось мене обізвала і спокійно заснула, а Марія зі своїм бісером добивала мене, аж доки я не втік з намету. Вийшовши на двір я почав стійкувати – ходив туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди, потім мене задовбал ходити туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди, і я вирішив піти до ватри, яка ще жевріла. Помітивши біля ватри одного з інструкторів, який скрутився біля неї як вуж, і який сичав крізь сон, я ледь не накла........ой про що це я. Так от, я побачив як біля ватри хтось спав, і біля нього лежало ще два каремати, які ніжно зваблювали мене протягом п’яти хвилин, далі я не витримав, і скористався послугами одного з них. Але через холод я не отримав бажаного задоволення, і мені довелось імпровізувати – я пішов по свій спальник. Добре вмостившись на карематі, як квочка на гнізді я незчувся як хтось силою змусив мене заснути і не ввімкнути будильник. Через те, що то був останній день і програма була трохи напруженішою, ніж завжди, то наш гурток повинен був бути на ногах десь о п’ятій, а вставання було заплановано на шосту. І ось залажу я в намет і кажу: „Вставайте, я трошки проспав...”, у відповідь чую: „Скіко б не проспав, почекай ще п’ять хвилин...”, я кажу: „...не вийде, вже за п’ять шоста...”. Це спрацювало як червона шмата на розлюченого буйвола. Саме в тоймомент я достойно оцінив своє життя... А далі почався такий гам як у вулику, всі бігали як спринтери, туди-сюди, вперед-назад, по воду, по дрова і так далі, тинди-ринди, тралі-валі. Добре, що хоч встигли зі сніданням. І ніхто так і не взнав нашої таємниці.

Потім час по-трохи почав близитися до тестування. Всі ходили, щось зубрили, було все на стільки по-правжньому, що на мить мені здалося, що я в школі, я аж перелякався, та потім опанував себе. Як я чув кожне наступне питання в опитнику я ледь не вар’ював, поливина моїх відповідей були схожі на щось таке: „Ні фіга собі!”, чи „Ви шо хочите, шоб я то знав?!” або ще щось на кшталт цього. Потім, здавши роботи, ми почали бити байдики і чекати результатів опитування і точкування табору взагалі. Я отримав тіко двадцять другу посвідку, але разом з тим величезну подяку від подруги комендата (ст. пл. вір. Зореслава Багнюк „Блискавка”, Літавиці). По закриттю учасники дружно попідкидували старшину й першунку до гори, а потім зібралися і пішли геть. Дійшли до автобуса, вмостилися в ньому якнайліпше, і, співаючи пісень, поїхали на вокзал до Ужгорода.

 А далі жахливі миті прощання, обнімання, цьомки-бомки...і так, аж доки я з львівськими не залізли в потяг, ну а згодом: „Стрічай мене Львів, я сі вернув!!!!!”

 

P. S. Маріє, пробач мене, і не ображайся на мене, але ти зі своїм бісером ледь не вбила мене, і ще раз пробач, я не хотів тебе ніяк образити, хоча й так нема причини, щоб ображати тебе...

 

 

І знаєте, хай кажуть, що хочуть, але „Метаморфози” – це круто!!!

 

 

 

 

 

 

 

 

Автор: пл. розв. Юрко Каратник

  Проекти порталу
 Розроблено: a-t-bel
 ПЛАСТ НСОУ Львів - 2004-